Червона Шапочка ніколи не відкривала кошика. Жодного разу, усю дорогу до бабусі Іві, хоч якою довгою була лісова стежка. Худий сірий вовк стежив за нею між деревами.
— Гарно пахне з того кошика, — сказав вовк. — Куди ти йдеш? Червона Шапочка показала вниз по стежці. Вовк побіг уперед тихими лапами.
У хатці вовк уже лежав у ліжку в бабусиних окулярах. — Які в тебе великі очі, — сказала Червона Шапочка. — Щоб краще тебе бачити, — сказав вовк. І його живіт дуже голосно забурчав.
Червона Шапочка відкрила кошик. Вона поклала хліб і мед на ковдру, і вовк їв, доки нічого не лишилося. Бабуся Іві вийшла з шафи й поставила чайник.
Вовк пішов назад до дерев із хлібиною під пахвою. — Яка в тебе велика усмішка, — гукнула Червона Шапочка. — Щоб краще тобі подякувати, — сказав він.
