У мірошника було троє синів. Старшому дістався млин. Середньому дістався осел. Томові, наймолодшому, дістався кіт. — Кіт, — сказав Том. — Лиши це мені, — сказав Кіт. — Але мені потрібні чоботи.
Том віддав останню монету за пару маленьких червоних чобітків. Кіт натягнув їх, став на дві лапи і вклонився. Потім упіймав у мішок гладкого кролика й покрокував до Короля.
— Дарунок від мого господаря, маркіза Карабаса, — сказав Кіт. Такого маркіза не було. Був тільки Том, який спав у копиці сіна. Але Король дуже любив кролятину.
Наступного дня берегом річки їхала королівська карета, а в ній — принцеса Роза. — Стрибай у воду, — сказав Кіт. — Я не дуже добре плаваю, — сказав Том. — Лиши це мені, — сказав Кіт.
— Рятуйте! Розбійники забрали одяг мого господаря! — закричав Кіт. Король послав по вбрання із синього оксамиту. Том заліз у карету, і з нього капало. Принцеса Роза подала йому свою хустинку.
Кіт побіг уперед, до женців у полі. — Людожер, що має ці поля, вам не друг, — сказав він. — Скажіть Королю, що вони належать маркізові Карабасу. А Людожера лишіть мені.
У кінці дороги стояв замок Людожера. — Кажуть, ви можете обернутися на що завгодно, — сказав Кіт. Людожер став левом, а Кіт злетів по шторах угору, просто в чоботях.
— Дуже добре, — сказав Кіт із карниза. — А на щось маленьке? На мишу? Такого ніхто не зможе. — Ніхто? — заревів Людожер. І ось на підлозі сиділа миша.
Кіт поклав одну лапу їй на хвіст. — Замок, будь ласка, — сказав він. Миша пискнула «так», вибігла крізь шпарину в стіні й більше ніколи не була Людожером. Королівська карета підкотила до дверей.
— Я не маркіз, — сказав Том принцесі Розі. — Я син мірошника. — Я знаю, — сказала вона. — Твій кіт забагато говорить. Навесні вони одружилися. Через багато років, коли Кіт став старий і повільний, Том поніс його сходами нагору. — Лиши це мені, — сказав Том.
