Настав сонячний ранок. Льова вибіг на подвір'я і підставив обличчя під промінці. «Ой, щічки стали теплі! — здивувався він. — Тату, хто нагрів Сонце?»

Тато сидів на ґанку з чашкою кави. Поруч старший брат Майкі гортав велику кольорову книгу. Льова запитав: «Це велетень увімкнув його в розетку, як наш обігрівач?»

Тато усміхнувся і взяв Льову на руки. «Ні, Сонце — це величезна розпечена зірка! Це як мільйон вогнищ, що зібралися в одну велику кулю високо в небі».

Майкі підняв голову від книги і додав: «Сонце — це велика куля гарячого газу. Там усередині все кипить, штовхається і світиться, тому воно дає нам тепло».

Льова уявив Сонце як велику каструлю з гарячою кашею, що булькає в небі. «А воно не впаде на нас?» — стурбовано запитав він, ховаючись за тата.

«Ні, воно дуже-дуже далеко! — запевнив тато. — Якби Сонце було ближче, ми б підсмажилися, як тости. А так воно гріє нас ніжно, щоб росли квіти».

Льова заспокоївся і надів свої круті сонячні окуляри. «Дякую, Сонце, що ти таке тепле!» — вигукнув він і побіг малювати жовте коло крейдою на асфальті.