Льові тупцяв по калюжах у своїх синіх чоботях, тримаючи маму за руку. Раптом — ф’ю-ю-юх! — його червона парасолька затремтіла і спробувала злетіти в небо. «Гей, стій!» — вигукнув Льові, міцно хапаючись за парасольку обома руками.
«Хто це штовхається?» — насупив брови хлопчик, озираючись навкруги. Нікого не було видно, але мокре листя весело кружляло, а гілки дерев махали Льові, ніби віталися. Це був невидимий бешкетник — Вітер.
Льові запитав: «Вітре, а звідки ти берешся? Може, десь сидить велетень і сильно дує щоками?». Вітер лише засвистів у відповідь: «У-у-у! Ні, я не від велетня!»
Раптом із-за сірої хмаринки визирнуло Сонечко і засміялося теплим промінчиком. «Це я допомагаю вітру народитися!» — сказало Сонечко. Льові здивувався: «Ти? Але ж ти далеко!»
Сонечко пояснило: «Я грію землю, і тепле повітря стає легеньким, як кулька, і летить вгору. А холодне повітря швиденько біжить зайняти його місце. Цей біг і є вітер!»
Льові уявив, як повітря грає: одне тікає на хмаринку, а інше його наздоганяє. «То виходить, вітер — це просто повітря, яке бігає наввипередки?» — засміявся Льові.
Дощ скінчився, і вітер теж сів перепочити на гілку. Льові закрив парасольку і сказав: «Тепер я знаю секрет! Вітер не злий, він просто дуже любить фізкультуру!»
