На луг прийшла ніч, і Еш розстелив ковдри. Іві стояла й дивилася на темну траву. — Я не ляжу без вогника, — сказала Іві. Пікачу ворухнув вухами й підвівся.
Еш повісив на низьку гілку порожній скляний ліхтар. — Світи, Пікачу, світи, — сказала Іві. Пікачу пустив іскру, і луг на мить став білим. А потім знову стало темно.
— Іскри гаснуть одразу, — сказав Еш. — А світлячки ні. Пікачу зняв ліхтар із гілки й побіг у високу траву. Іві та Еш рушили слідом.
У високій траві було повно зелених цяточок. — Світи, Пікачу, світи, — сказала Іві. Пікачу пустив величезну іскру, і всі цяточки зникли. — Маленькі вогники ховаються від великих, — сказав Еш.
Пікачу сів біля струмка й завмер. Помалу-помалу один світлячок спустився йому на ніс. — Мене звати Світланка, — мовила вона. — Я шукаю своїх.
Світланка покликала, і прилетіло двоє, потім шестеро, а потім багато-багато. Вони сіли на скло, мов золоті цяточки. Еш дуже обережно закрив кришку.
На ковдрах ліхтар сяяв, мов маленький жовтий місяць. Іві тричі крутнулася й лягла. — От і все, — сказав Еш. — На добраніч.
Та Світланка стукала крильцями по склу. — Моя родина шукає мене там, надворі, — сказала Світланка. — А тут, усередині, мого світла ніхто не бачить.
Іві сіла. Подивилася на ліхтар і подивилася на чорну траву. — Відчини, — сказала Іві. Еш підняв кришку, і всі вогники полетіли на луг.
Пікачу сидів тихо-тихо, і щічки в нього ледь теплилися. Один за одним засвітилися світлячки: спершу Світланка, потім іще сотня над травою. — Світи, Пікачу, світи, — прошепотіла Іві, — тихенько, тихенько. І з цілим лугом замість ліхтаря всі троє заснули.
