Блискавка пофарбувала всю хатинку в біле. Тогепі сховав голову, ручки й ніжки у шкаралупу. — Рахуй зі мною, — сказав Еш. — Раз… два… три… ГУУУР! Три: гроза була зовсім близько.
Знову блискавка. — Раз… два… — порахував тоненький голосок у шкаралупі. ГУУУР! Еш затулив вуха подушкою. — Так ніхто не засне, — сказав він. У Пікачу зі щічок посипались іскри: він теж умів гриміти. Він відчинив двері й вийшов під дощ.
Пікачу побіг на пагорб, хлюпаючи по всіх калюжах. Нагорі не було величезної грози. Там була одна-єдина хмаринка, маленька й темна. Вона висіла так низько, що торкалася трави.
— Іди гриміти деінде! — крикнув Пікачу й пустив свою найбільшу блискавку. Хмаринка підстрибнула й розплющила двоє круглих очей. — Ой! — сказала вона. — Я вже майже заснула. І загриміла гучніше, ніж будь-коли: ГУУУУУР!
— Це не грім, — сказала хмаринка. — Це я позіхаю. Мене звати Німба, і я не вмію засинати, якщо ніхто не рахує зі мною. Пікачу знав цей звук. У нього теж гриміли щічки, коли він засинав на ходу.
Пікачу сів на мокру траву й сховав свої іскри. — Раз… — сказав він дуже повільно. — Два… У Німби заплющилось одне око. — Три… Гур, озвалася Німба, тихенько, наче далекі двері.
Пікачу порахував ще раз, іще повільніше. Раз… два… три… Німба стала м'якенька й світло-сіренька, а її дощ зробився тонкою ниточкою. Вона вже не позіхала. Пікачу навшпиньки спустився з пагорба.
У хатинці спав Еш і спав Тогепі. Пікачу ліг, але його щічки робили трісь, трась, і стіна то спалахувала, то гасла. У хатинці була малесенька гроза, і це був він.
Ворухнулася шкаралупа. З неї вилізли дві ніжки, потім дві ручки, потім голова з п'ятьма зубчиками. Тогепі підійшов до Пікачу й поклав долоньку йому на щічку. — Раз… — сказав Тогепі. — Два…
Ще до «три» Пікачу вже спав. Тогепі згорнувся поруч, виставивши голову назовні. Далеко-далеко, над пагорбом, Німба озвалася: гур. Ніхто його не порахував.
