Еш уже мав рюкзак на плечах і одну ногу на порозі. Але гачок для кепки був порожній. — Без кепки не піду, — сказав Еш і сів на сходинку. Пікачу подався її шукати.
У садку кепка сама йшла травою. — Он пішла! — крикнув Пікачу. Він помчав, як блискавка, бо це він умів найкраще. Кепка пірнула в нірку й зникла.
З нірки виліз Діглетт, а кепка — аж на очах. — Тут, нагорі, сонце дуже пече, — сказав Діглетт. Пікачу приніс йому найбільший листок у садку. Потер щічки — і трісь! — листок прилип: зелений капелюх.
Пікачу поклав кепку на березі струмка, щоб напитися води. Коли він підвів голову, кепка пливла за течією. — Он пішла! — сказав Діглетт. У ній сидів Полівег і веслував хвостом.
— Я завжди хотів човен, — сказав Полівег. Пікачу побіг берегом, але струмок біг так само швидко. Тоді він зупинився. Поклав на воду шматок кори, з паличкою і листком замість вітрила.
Полівег стрибнув у човен із кори: він був більший і мав вітрило. Пікачу повісив мокру кепку на гілку сушитися. — Он пішла! — сказали Діглетт і Полівег разом. Це Піджі летів із нею геть.
Пікачу видерся на найвище дерево в садку. На останній гілці лежала кепка, догори дном. У ній спали троє пташенят, тепленькі, дзьобик до дзьобика. — Моє гніздо з паличок колеться, — прошепотів Піджі.
Пікачу подивився на кепку. Подивився на пташенят. Одне позіхнуло, не розплющуючи очей. Цього разу Пікачу не шукав нічого на заміну. Він поволеньки зліз із дерева, з порожніми лапками.
— А моя кепка? — спитав Еш. Пікачу показав на дерево, і Еш довго дивився вгору. — Он там і лишиться, — тихенько сказав Еш. — Але без кепки не піду. І знову сів на сходинку.
Тоді Пікачу видерся по рюкзаку, сів Ешеві на голову й притиснув вушка. В Еша все волосся стало дибки. — Он пішла! — крикнули Діглетт, Полівег і Піджі. І Еш пішов собі, у жовтій кепці.
