На березі море йде і вертається, йде і вертається. Та в озерці між скелями щось кружляло. То була маленька хвилька. — Мене звати Оліта, — сказала вона. — Море пішло без мене.
— Легко! — сказав Сквіртл. Він набрав повітря й пустив свій найдужчий струмінь води. Озерце наповнилося по вінця. Оліта кружляла далі, так само, як і перед тим.
Пікачу набрав її у велику мушлю, щоб бігом віднести до моря. Та в мушлі Оліта стала пласка. — Так я не хвиля, — сказала вона. — Я тільки вода. Її повернули в озерце.
Тоді Пікачу прокопав у піску рівчачок, швидко, як блискавка, від озерця аж до моря. Вода побігла. І стала. Хтось поклав посередині три камінці.
За камінцями стояв Краббі, піднявши клешні. — Якщо вона піде, моє озерце завмре, — сказав Краббі. — А з нею моє озерце танцює.
Сквіртл набрав повітря, а Пікачу затулив йому рота. Тоді Пікачу сів біля Краббі й показав темну смугу на скелі, з водоростями та мушельками. — Аж сюди море підіймається щодня, — сказав він. — Йде і вертається.
Краббі довго дивився на смугу. Торкнув мокрі водорості. А потім сам забрав усі три камінці, один за одним, своєю великою клешнею.
Море піднялося по піску. Довга хвиля забігла в рівчачок, і Оліта стрибнула на неї. — Йде! — гукнув Сквіртл. І Оліта попливла, далі й далі, аж поки стала цілим морем.
Озерце завмерло. Краббі сів на краю. Пікачу і Сквіртл сіли біля нього, по одному з кожного боку, і нічого не казали. Сонце спустилося. Море піднялося до смуги.
— Вертається! — сказав Краббі. Оліта вбігла в озерце, а з нею ще сто хвильок, і озерце затанцювало. Час було йти. Краббі вхопив Пікачу клешнею за хвіст. — Йде і вертається, — сказав Пікачу. І Краббі відпустив.
