У великій глиняній мисці, посеред білосніжної сметани, сидів маленький Вареничок. Йому було дуже нудно просто лежати й чекати, поки його з'їдять, тому він вирішив розважитися. Він заплющив очі і тихенько замугикав перші ноти знайомої мелодії.
Голос Вареничка ставав усе гучнішим та впевненішим: «Ой у лузі червона калина похилилася…». Вусатий дядько за сусіднім столиком саме підніс виделку до рота, але завмер від подиву. Він озирнувся навколо, не розуміючи, звідки лунає цей дзвінкий спів.
Раптом двері кухні розчахнулися, і до зали вибіг Шеф-кухар із великим черпаком у руці. Він думав, що зламалося радіо, але побачив, як Вареничок вистрибнув на сільничку, наче на сцену. Маленький співак схопив гілочку кропу і почав диригувати сам собі.
«Ловіть його, він зараз втече!» — вигукнув хтось із відвідувачів, але Вареничок не збирався тікати. Він підстрибнув високо вгору, вхопився за низеньку люстру і, розгойдуючись, заспівав приспів на повний голос. Це було так несподівано, що навіть кіт на підвіконні прокинувся.
Замість того щоб ловити бешкетника, офіціанти почали відбивати ритм ложками об свої підноси. Мелодія була такою запальною, що ніхто не міг встояти на місці. Шеф-кухар опустив свій черпак і почав басити: «А ми тую червону калину підіймемо!»
Вже за хвилину весь ресторан перетворився на великий дружній хор. Люди вставали зі своїх місць, обіймалися за плечі й співали разом із Вареничком. Навіть вусатий дядько забув про свій обід і виводив найвищі ноти.
Коли пісня скінчилася, залу наповнили гучні оплески. Вареничка вирішили не їсти — тепер він став почесним артистом ресторану. Щовечора він виступає на спеціальній подушечці, даруючи всім радість та українську пісню.
