Водоспад падав білий і гучний, а Псайдак стояв на мілкому й нічого не робив. Унизу Магікарп кидався на стіну води й зсовувався назад. — Мені треба нагору, — сказав Магікарп. Псайдак сказав: — Псай?
Псайдак вирішив допомогти. Він притиснув обидві руки до голови й міцно заплющив очі, і голова заболіла, як завжди. Камінь піднявся з річки, захитався й упав саме не там, де треба. — Псай, — сказав Псайдак і сів у воду.
Тож він перестав тиснути й просто дивився, бо це він умів найкраще. Збоку річка спадала маленькими пласкими сходинками, і жодна не була вища за рибу. Псайдак показав лапкою. Магікарп пішов сходинками стрибок за стрибком, і ось він був нагорі.
Згори Псайдак бачив дуже далеко. Він не дивився на пагорби. Він подивився просто вниз, у заводь, і заводь була повна помаранчевого. Кожен Магікарп у ній бив в одне й те саме не те місце на скелі, знову і знову.
Псайдак спустився назад і став біля початку маленьких кам'яних сходинок. Він простягнув одну лапку й сказав: — Псай. Прийшов один, потім чотири, потім усі, стрибаючи пласкими каменями довгою помаранчевою вервечкою. «Псай?» завжди було питанням, а тепер стало дорогою вгору.
