Снорлакс спав на вершині пагорба. Спав удень, уночі й між обідом та вечерею. Коли хтось його будив, він розплющував одне око й казав: — Ще п'ять хвилинок. І спав п'ять годин.
Якось уночі біле світло залоскотало йому повіки. То був Місяць, так низько, що мало не торкався його носа. — Як ти це робиш? — запитав Місяць. — Я ще ніколи не спав.
— Це легко, — сказав Снорлакс. — Заплющуєш очі, отак… І заснув. Місяць почекав. Потім посвітив йому на повіку. — Ще п'ять хвилинок, — сказав Снорлакс.
— Потім позіхаєш, отак… — І знову заснув, із роззявленим ротом. Місяць спробував сам. Він заплющив очі, і на всьому пагорбі стало темно.
Унизу, на лузі, Клефейрі танцювали в колі. Раптом вони завмерли. — Хто загасив Місяць? — запитала Клео, найменша. Місяць одразу розплющив очі. — Мені не можна спати, — сказав він. — Я їм потрібен.
Снорлакс глянув на Клефейрі. Глянув на Місяць, що світив ледь-ледь. І тоді зробив те, чого не робив ніколи. Він устав уночі.
Він виліз на найвищу скелю й сів, виставивши до неба пузце, кругле і світле. — П'ять хвилинок, — сказав він Місяцю. Місяць укрився хмаркою, а Клефейрі затанцювали довкола Снорлаксового пузця.
Найважче було не заснути. У Снорлакса злипалися повіки. Клео смикала його за вухо. Снорлакс рахував зорі, щипав себе за ногу й протримався всю ніч, не стуливши жодного ока.
Клефейрі пішли спати. З-за гори визирнув промінчик: Сонце. Місяць іще спав у своїй хмарці. — Тсс, — сказав Снорлакс Сонцю. — Ще п'ять хвилинок. І Сонце почекало.
Коли Місяць прокинувся, він поцілував Снорлакса світлом у чоло й пішов. Снорлакс нарешті ліг. Заспівали пташки. — Ще п'ять хвилинок, — сказав Снорлакс. І цього разу його ніхто не розбудив.
