Сова Нім розплющила очі, а був самий полудень. Сонце лилося крізь листя, наче перекинуте відро. Вона нічого не бачила.
Десь унизу плакало щось маленьке. Нім вихилилася зі свого дупла. — Хто? — гукнула вона, бо це єдине питання, яке сови вміють ставити.
Нім заплющила очі й натомість прислухалася. Вона почула воду ліворуч, дорогу праворуч, і плач, що рухався між двома коренями. Вона пішла вниз за своїми вухами.
Це було каченя на ім'я Діллі, застрягле там, де перетиналися корені. Нім не могла ні підняти його, ні до ладу роздивитися. Тож вона кликала — Хто? Хто? — доки не відгукнувся весь ліс.
Мама Діллі вибігла з-за повороту. Вона гукала цілий день по той бік води. — Хто? — тихо сказала Нім і повернулася спати.
