До М'юту ніхто ніколи не приходив. Тож він довго дивився на щось маленьке, що приземлилося в мох біля його ноги. Це було пташеня вільшанки на ім'я Піп, з однією кривою пір'їнкою. — Додому, будь ласка, — сказав Піп і показав дзьобом угору, на високий дуб.
М'юту міг би підняти гору, якби захотів. Він засвітив руки, і Піп здійнявся в повітря. Та Піп дригав лапками, крутився й ніяк не сидів на місці. Він не хотів, щоб його несли. Він хотів лізти сам.
Тоді М'юту зробив найменше з усього, що будь-коли робив. Він утримав один листок нерухомо в повітрі, потім іще один, і ще — аж до верхівки дуба. Піп сам пострибав по них угору, а нагорі мама Лума розкрила обидва крила. — Додому! — сказав Піп.
Потім Піп поплескав по порожньому місцю біля себе. — Додому, — сказав він знову. Та цього разу це означало: піднімайся. М'юту спробував, але його хвіст збив три жолуді, і все гніздо захиталося. — У мене немає гнізда, — сказав він і звернув на темну стежку.
Вони пішли за ним. Лума несла гілочки, а Піп ніс мох, і коли зійшов місяць, над входом до його печери примостилося маленьке кругле гніздо. Воно було геть замале для М'юту, але було досить близько. — Додому, будь ласка, — сказав Піп. — Додому, — сказав М'юту.
