Маленькі Дослідники

Льові тупцяв по калюжах у своїх синіх чоботях, тримаючи маму за руку. Раптом — ф’ю-ю-юх! — його червона парасолька затремтіла і спробувала злетіти в небо. «Гей, стій!» — вигукнув Льові, міцно хапаючись за парасольку обома руками. «Хто це штовхається?» — насупив брови хлопчик, озираючись навкруги. Нікого не було видно, але мокре листя весело кружляло, а гілки дерев махали Льові, ніби віталися. Це був невидимий бешкетник — Вітер. Льові запитав: «Вітре, а звідки ти берешся? Може, десь сидить велетень і сильно дує щоками?». Вітер лише засвистів у відповідь: «У-у-у! Ні, я не від велетня!» Раптом із-за сірої хмаринки визирнуло Сонечко і засміялося теплим промінчиком. «Це я допомагаю вітру народитися!» — сказало Сонечко. Льові здивувався: «Ти? Але ж ти далеко!» Сонечко пояснило: «Я грію землю, і тепле повітря стає легеньким, як кулька, і летить вгору. А холодне повітря швиденько біжить зайняти його місце. Цей біг і є вітер!» Льові уявив, як повітря грає: одне тікає на хмаринку, а інше його наздоганяє. «То виходить, вітер — це просто повітря, яке бігає наввипередки?» — засміявся Льові. Дощ скінчився, і вітер теж сів перепочити на гілку. Льові закрив парасольку і сказав: «Тепер я знаю секрет! Вітер не злий, він просто дуже любить фізкультуру!» Вітер стих, але з неба знову почали падати краплинки. До Льові підбіг його старший брат Майкі. «Майкі, глянь! Небо знову плаче. Звідки там стільки води?» — запитав Льові, підставляючи долоньку під дощ. Майкі розсміявся і поправив капюшон: «Небо не плаче, Льові! Це хмаринки діляться водою. Хочеш знати секрет?» Він присів біля великої калюжі. «Бачиш цю воду? Вона любить мандрувати». «Коли виходить Сонечко, воно гріє калюжу, і водичка перетворюється на невидиму пару. Це як димок над гарячим чаєм», — пояснив Майкі. Льові примружився, намагаючись побачити, як калюжа дихає. «Ця пара летить високо в небо, там їй стає прохолодно, і вона збирається у білі пухнасті хмаринки», — Майкі показав пальцем вгору. Льові уявив, що хмари — це солодка вата, зроблена з водички калюж. «Але коли хмаринка назбирає дуже багато краплинок, вона стає важкою і темною, як он та», — брат показав на сіру хмару. «Їй важко тримати воду, і вона відпускає краплі назад на землю!» Льові здивовано відкрив рота: «То це дощик повертається додому?» Він зрозумів, що водичка просто катається вгору парою, а вниз дощиком. «Саме так! Щоб наповнити річки і наші улюблені калюжі!» — вигукнув Майкі і гучно стрибнув у воду. Льові засміявся і стрибнув слідом: тепер він знав, що калюжі — це майбутні хмаринки. Вдома було тепло і затишно, але Льові зовсім не хотів спати. Він стрибав на своєму ліжку в піжамі з динозаврами і кричав: «Я не втомився! Я хочу будувати вежу!». Майкі зайшов у кімнату, потираючи очі. Він сів на край ліжка і сказав: «Льові, бачиш мого робота? Коли він довго ходить, то стає повільним і падає, тому що батарейка розряджається. Тобі теж треба на зарядку». Льові здивовано помацав свій живіт. «Ти сьогодні бігав під дощем і дізнався про вітер, — пояснив брат. — Твоя внутрішня батарейка майже сіла. Якщо не зарядишся, завтра не матимеш сил гратися». Майкі легенько натиснув на носик Льові: «Біп! Заряд — низький!» Льова заліз під ковдру: «А що відбувається, коли я сплю?». «О, це найцікавіше! — прошепотів Майкі. — Саме уві сні організм ремонтує м’язи і ти ростеш. «А ще твій мозок наводить лад, — продовжував Майкі. — Він розкладає всі спогади по поличках, як іграшки. Щоб ти не забув, звідки береться дощ. Якщо не лягти вчасно, у голові буде безлад!» Льова солодко позіхнув. «А чому треба спати саме зараз?» — запитав він. «Бо сон — це як чарівний потяг, — відповів брат. — Він прибуває за розкладом. Якщо запізнишся, то потяг поїде без тебе, і ти будеш завтра втомлений». Льова заплющив очі, щоб встигнути на свій потяг. «Я вже їду... Добраніч, Майкі», — пробурмотів він. Майкі теж закрив очі: «Добраніч, брате. Завтра буде повна батарейка!» Мама поправила ковдру. Поцілувала хлопців по-черзі. Льові звично посунувся, звільняючи місце на краю ліжка: «Мамо, сідай! Будеш нас охороняти, поки ми не заснемо, як завжди». Мама лагідно усміхнулася, але не сіла. «Сьогодні у нас починається нова пригода, хлопці. Ви стали такими дорослими і сміливими, що тепер можете засинати самі», — сказала вона спокійним голосом. Льова трохи злякався і міцніше притис до себе плюшевого ведмедика: «Самостійно? А якщо мені стане сумно без тебе?». Мама присіла навпочіпки і подивилася в його очі. «Мамі теж треба відпочити і зарядити свою батарейку — пояснила вона. — Якщо я буду сидіти тут, то завтра буду сонною і не зможу гратися з вами». Вона погладила Льові по голові: «Навіть коли я в іншій кімнаті, нас з’єднує невидима ниточка любові. Я все чую і я завжди поруч, просто за стіною. Вам нічого боятися». Майкі підняв голову з подушки: «Не бійся, Льові! Я тут, і буду капітаном нашого корабля снів. Ми ж команда!». Льові подивився на Майкі і подумав , що з ним дійсно не страшно. Мама залишила двері трішки відкритими, щоб смужка світла заходила з коридору. «Добраніч, мої самостійні герої», — прошепотіла вона і вийшла. Льові закрив очі — він впорається! На вулиці вже стемніло, але все навколо світилося загадковим помаранчевим світлом. Льова міцно тримав тата за руку і розглядав будинки. «Тату, дивись! Чому ці гарбузи мають очі і зуби?» — здивовано запитав він. Тато усміхнувся і присів біля великого сяючого гарбуза. «Це ліхтарик Джека, синку. Він не злий, а смішний! — пояснив тато. — Люди ставлять їх, щоб світити в темряві і вітатися з гостями». Раптом до них підбіг Майкі у блискучому костюмі з фольги. «Я — могутній робот! Біп-біп!» — загудів він. «А ти, Льово, маленький динозаврик. Спробуй погарчати: Р-р-р!» Вони пішли далі вулицею, де гуляли інші діти. Льові раптом сховався за татову ногу, побачивши білу фігуру. «Ой! Там справжній привид!» — прошепотів він з острахом. Тато погладив Льову по спині: «Не бійся. На Хелловін всі просто грають у переодягання». Привид підійшов ближче, підняв маску і весело сказав: «Привіт, Льові! Це ж я, твій друг Сашко!» Льові зрадів і побіг разом з Майкі до сусідніх дверей. «Цукерки або смерть!» — вигукнули вони разом. Сусідка засміялася і насипала у відерце Льові смачного печива. Дорогою додому Льові жував печиво і дивився на місяць. «Тату, мені подобається Хелловін», — сказав він. — «Це коли страшилки стають смішними, а ми їмо солодощі!»

Маленькі Дослідники

Звідки береться вітер?

Звідки береться дощ?

Чарівна підзарядка

Герої засинають самостійно

Хелловінська пригода